Я люблю свого Батька і свою Маму

Найдорожчі

Цикл публікацій "Найдорожчі", де я вам розкажу за людей, які мені дорогі. А також для себе занотую, чим саме дорогі мені ці люди і що ще не стерли мої майже 35 прибиральників з памяті. Я навмисне не уникатиму банальних фраз і не поскуплюсь на не банальні. Цими публікаціями я відкриваюсь не лише людям, про яких писатиму, а і всьому світу, чим декларую твердість своїх переконаннь, відкритість мого внутрішнього світу світу людей що оточують. Цими постами я крок за кроком позбуватимусь недомовок, як внутрішніх діалогів, так і зовнішніх. Те що я люблю, те що мені дійсно дорого більше не є мутними переживаннями і неосмисленими сенсами. Цінні люди - це мій капітал і сьогодні Тарас Талімончук виходить на IPO :)

Я люблю свого Батька і свою Маму

Сьогодні це те найважливіше, що я б хотів сказати їм і світу

Був в Рівному забирав Гаврюшу з канікул. Черговий раз усвідомив, що люблю батьків. Це приємне переживання наповнило мене спокоєм, якого так не вистачало останній рік, як мінімум. І якось я то кажу, коли обнімаю на прощання перед виходом, але воно виходить, наче англійське How do you do? у відповідь на яке слідує How do you do? Не знаю чи там в Англії зараз так говорять, але коли я вчився в самій англійській школі Рівного - Гімназії 7, то акурат так і говорили.

Так от про батьків. Кльово, що вони в мене є і такі як вони є. Якось по життю другий раз думаєш, що треба б і набрати та спитати як вони там. І одразу той мозок, якому приснилось що він амеба видає відповідь - "ай потім позвоню, зараз щось там треба поробити. Наприклад 0 подумати що поробити". А потім приїдеш в Рівне і бачиш, як батько кульгає вже паршиво. Радіє внукам, але видно що щось думає і пригружений. Питає батя, як справи (то ж не лондонський франт - дійсно цікавиться, що в мене), я розказую, а думками десь поодаль. І мене не непокоїть відсутність інтерактиву. Я переживаю, що ж грузить родителя мого. В нашого батька завжди є щось на умі. Батя він, як товарняк в руках досвідченого логіста - порожняком не ходить.

Мама наче огірком, коли в служіння та на зібрання ходить - виконує важливу місію, спілкується з людьми. В селі щось виростить, то радіє тому. Тимур як і батька радує, бо не хамить як Гаврик. Що виділяє Тимура вигідно і наближає його до титулу "улюбленого внука". Титул цей пора в Грицька давно забрати і не важливо Тимуру титул дістанеться, чи Гаврюші - аби Талімончук. Але останнім часом і мама стала зашиватись в ноутбук і там серіальчиками бавитись. Воно то іноді можні і треба навіть, якщо травки в хаті нормальної не водиться. Та я по собі знаю, що серіали то розвага, яку придумали, аби людина забула про свої проблеми. Але то не та розвага, яка допоможе у їх вирішенні. Я себе поруках бю за ті серіали - біла, як навчилися їх робити, до 4ої ранку другий раз дивишся чергову "находку".

А мені так хотілося б, що б мама вранці просиналась і казала собі чи папі в голос - "оце порахувала проблеми які ми вирішимо і знаєш шо, Сань, на день хватає. А як всіємо все поробити раніше - то тєліка і ноута виставимо на продаж на OLX". А папа такий (трошки як Дэдушка з відтяжечкою на старті): "Лєнок, то давай прикинемо пріоритети і зважимо ресурси чи в нас все є для вирішення, чи Тарасюші позвонити". Ну і мама тут жарт про мене так:"Тарасюшу наберемо, як проблем треба буде ще підкинути"

Вирішив я описати моїх батьків, що я про них памятаю і що, на мою думку, вплинуло на мене. Спробую підсипати трохи юморочка свого характерного. Так що якщо жарт не вдалий, сюжетна ліні мало динамічна, або смислове навантаження таке-собі, то я виділю вам саме головне що хочу сказати цим текстом жирним - в мене класні батьки, я їх люблю, думаю про них, відкриваю в них нові або забуті старі афігєнності.

Кльово їх любити, коли вже сам батько і в спілкуванні з татом і мамою попри повагу, простив слід того барєру, який виставляла молодість зрілості. Зараз мені легко з ними.

Відвертість

Ще з дитинства я розігрував відвертість аби приховати те в чому відвертим бути не збирався. Разом з тим, я знав, що зі мною не завжди відверті. Лиш в дитинстві я не знав що то прояв опіки. Розказував батькам, коли мене образили (ябіднічав відверто). Не памятаю чи розказував мамі, що любив дівчинку Аллу в садочку і разом з хлопчиком Ромою ми шукали як би нам залишитись друзями і при цьому вирішити питання належності білявки з голубими очима Алли комусь з нас. То все якось довго тянулося - Алла, щось мнялася. Алла просила підтримки залу, дзвінка другу, гадала на кавовій гущі, чи на котячих потрохах - не знаю, бо то хоч і мала а вже баба була. Та якось на одній з прогулянок Алюня взяла і вийшла заміж за нас обох. Її жіноче нутро тоді ще не могли зіпсувати женскі журнали і мамині історії невдач.  Алюня була молода, красива і вона ясно розуміла що два краще ніж один. Розуміли це і ми з Ромою, як і те, що мати собі Аллу і мати друга - краще ніж не мати Алла і друга, або не мати друга але мати Аллу. Спогад про Аллу - це алегорія відвертості в моєму розумінні. Відверто - це не розказувати всім де ти насрав минулого літа, а не брехати собі і близьким приймаючи рішення, які їх стосуються. Довге речення вийшло, але то як в Конституціїї - кодна буква важлива.

Чому я не ходив з татом в офіцерську баню

Я б ходив і ходи в би з задоволенням. Бо зі мною в частині всі дружили, а і в мішках пригав і мені Петро татів співслуживець вже Макара тавав пошмаляти і 5 патронів до АК взяв (ми до тіру10 метрів не дійшли, коли його на гаубвахту на бухий і не уставний двіж закрили. Мій тато був добрий до нього, тому все обійшлось). В мене тато мав червону кнопку. Йому тяжко було відмовити в бані з сином.

Але річ була в тім, що я соромився перед татом (тоді ще таке слово я не вживав, бо в мене був папа, а в бандерівців були - тати. Я був - нормальний і уважав Лєніна. Я бився з Федасом і ще одним штріхом, бо вони мене комунякою називали). Соромився я показати батькові свою наготу, бо він служив у армії, а я - тоді ще не призовний був, то ми рідко бачились. А часи були цікаві - СССР роззброювались, то без батька Горбачов сказав не везти боєголовки ядерні в Мурманськ на деактивацію. Батько і поїхав раз така справа.

Повертаємось до мого спогаду про сором. От давайте поміркуємо, навіть якщо чогось і не памятаємо звідтіля. Мама мила мене. Потім я підріс, став дотягуватися до мочалки, став залазити в ванну без стремянки і помився сам. Але мами я не соромився і тоді коли мився сам, бо ще вчора вона мені сраку підтерала і казала не чіпати пісюна руками. То хіба можна таку людину соромитись? Тато не забороняв пісюна руками чіпати, це виглядало дещо підозріло. А потім тато прийшов з армії, був цікавий і грайливий, як молодий Ірландський Сеттер. Гасали з ним з револьверами по пустій квартирі, вертольова запускали... Тобто він був тоді розважальним татом. Можливо, в моїй дитячій голові було все отак: розважальна близька людина в оцій шухлядці, а та яка сраку підмиває і носиться по поліклініках - в іншій. І табличка "НЕ ПЛУТАТИ!!!"

Як я став придатним до армійської служби

Відвертим мені бути завше лекше було з мамою. З татом я або вивчив, або не вивчив - тут не було місця для маневрів. В шкільному віці я приховував від батьків те, що можна було класифікувати як хуліганство. Боявся не стільки покарання скільки осуду. Навіть і не памятаю як мене карали. А значить що карали для себе, для якоїсь своєї внутрішньої звітності. Карали так що б собі самим сказати - ми не балуємо Тараса. А так що мені щось дійшло то і не карали. Нє ну раз портупея була відчута. Інакше я б не розумів різницю між солдатом і офіцером. А то була б біда мені якби я з таким світоглядом ущербним і в армію попав. А так - я там якось раз получив по жопі і став придатним моментально. В армію я так і не сходив, але в садочку довідка проканала.

Валідація жовтеняти

Ще історія. Мама навчила мене увечері молитву читати і хреститись набожно. Ми набожними вирішили з мамою стати. Тоді саме мода прийшла на весь пост-радянський простір - вірити. Люди повально стали вірити в то, в що 70 років тому всі 15 республік домовились не вірити. І не вірили ретельно в імя прогресу і процвітання. Чукчі навіть не вірили - а їм там без віри найтякше було. Отже я вивчив "Отче Наш" і запамятав як не треба хреститись (як католики - не траба, а навпаки - то можна). Сиджу, значить, молюсь... а тата аж душить зо сміху. Він сміється і приговорює: "Оце-то жовтеня))))". От я не міг бути відвертий з татом тоді. Теологія так і не стала темою для розмов з батьком. Ми не обговорюємо теологію - лишили то теологам і попам. Я не класифікую то як скритність. Як би мій Батько сам з собою про таке говорив, то поговорив би зі мною. А так Я знаю точно за свого батька - те що батько думає собі, те батько і говорить. Не варто додумувати ніби він щось там собі шифрує від нас, знання якісь таємні про устрій сущого,.... То не про мого батька. Олександр Григорович надто чесна людина, що б не розказати нам секрет всісвіту, коли сам його знає. Тут слід зауважити, що татова чесность не заважає йому бути талановитим дипломантом. Таке не всякий вміє. Тому і війни досі по світу. Був би мій тато президентом США, вивів би всіх жовтенят на чисту воду - подіставали б вони всі свої іконки з заначок і був би мир. Бо якщо люди чесні з собою, то їм нема за що воювати.

В дорослому віці я зрозумів, що питання емоційної відкритості і міжособистісної відвертості, то складне для моїх батьків питання. Майбуть життя в СССР виробило звичку не стільки приховувати деякі моменти, скільки витісняти (ігнорувати) якісь такі речі, як екзистенційні переживання, особистісні і інтимні моменти. Попри те, що ми ніколи не мали розмов за інтимне, за особистісне, я вважаю своїх батьків відвертими і довіряю їм, як не довіряю нікому і собі.

Цього літа мені наполегливо радила подруга поговорити з батьком за чоловіче. За жінок, за сенси за життя, по-чоловічому так. Потім подруга мене сильно образила, але з батьком я так і не поговорив. Не тому що я не відвертий, а тому що не хочу його ставити в глухий кут. Думаю, це треба виправити поки ще ми обоє в розцвіті сил і притомні мужики. Але треба питання сформулювати попередньо і вислати його прес-секретарю. Він не для того мене 5 років вчив на PR-ника, що б так безтактно на інтервью ліз. Люблю тата.

Яма vs безумовна підтримка

Підлітком я був відверто жахливим. Рок-н-рол і все, що навколо нього діялось проходило під гаслом не спалитись, а якщо спалитись то винуватити у всьому батьків. Моче-токсикоз перейшов у отрочєський спермотоксикоз і ми віддалились тоді всі одне від одного. Батьки не були готові мати справу з Сідом Вішесом, Леммі Кілмістером, Едгаром По і ще сонмою привидів, якими я ставав рішуче і безкомпромісно. Мені шкода моїх батьків і я не знаю як то я можу виправити тепер. Ми всі були жертвами не готовності до "життя в культурі" (читати - в рок-н-ролі). Я багато розповідав про своїх друзів, про наші творчі тусовки, але не читав їм свою "Оду фаллосу", не співав пісень группи "Срань Гасподня", не розказував, що перша близість з жінкою була не вдалою і я роки після того шукав самоствердження деінде, лише не там де мав би. Яма була не тако відвертою, як про себе заявляла. Радий що пережив той вік коли всі стріляються, передозовуються і врізаються в Ікаруси.

Батько, намагався найти підхід і казав "Ти читав Кропоткіна хоч щось? То який ти анархіст? Що ти побудуєш на місті руїн, які лишаться після втілення всіх твоїх постулатів?" Я про це задумався пізніше. Кропоткіна не перечитував, але став вивчати які є варіанти на ринку - езотерика, буддизм, кастанедіанство... Це був перший крок від сліпого самознищення на зло всім до осмисленних експериментів і пошуку альтернатив. Я почав заматись йогою а згодом Айкідо. Мої батьки були раді всьому, що не викликає приход :)

Тепер я розумію - увесь той час вони мене любили і сподівались, що я не битиму рекорди рокнрольної слави і не відкину ласти не доживши віку Цоя, Кобейна, Джплін, Хендрікса... Круто усвідомлювати, що тебе так сильно люблять.

В 21 рік я зблизився з батьками. Вперше за 5 років "протесту проти системи", покінчивши з побічними ефектами  сексуальної і психоделічної революції, мені захотілося бути більше з батьками. Я перестав морозитись від садіння картоплі. Питав, не для годиться, про справи і відчув, що ми все-таки в одній упряжці і що ці люди не вороги мені. Слухатись не слухався, але і не виконував кардебалєти. Я став проявляти повагу.

Справедливості ради, скажу, що були зовнішні чинники, які так на мене повпливали. Внутрішній момент був простий - стало ясно, що дискомфорт постійний надоїдає. Відчуття власної нікчемності вихолощує душевні сили. Наче в пошуку своєму власному, ігноруючи "приписи системи" (ну а батьки ж то були самі страшні слуги тієї "системи") я прийшов до тих істин, які вони мені тлукмачили. Бо якщо дитина мала любов, увагу і повагу. Якщо та сама дитина мала досвід командних заслуг і досягнень (типу риби наловили, картопель накопали, на 5 екзамени здали,...). Тобто якщо батьки встигають по дорозі до диллера дитині дати можливість відчути себе щасливою, - в собі, в оточенні, - роботу зроблено. Рано чи пізно самогубця програє людині-живій (навмисне не вжив "хомо-сапіенс", бо я тут не про те теревеню)

Люблю рок-н-рол, але більше люблю батька і маму

Жертовність

Мама пригадує, що в дитинстві я любив ділитись тим, що маю з іншими дітьми. Дорогезні іграшки, щойно подаровані на мій день народження Ковригіними, дарувались Патапу за так, бо в нього таких не було. Квартира віддавалась сусідській дітворі під місце проведення баталій між індєйцами і кавбойцами, бо в них малі квартири і сердиті мами, а в мене ж всі добрі і, о Боже, дві кімнати. ... сонма буйної шпани не заважає мамі робити хатні справи і готувати ТРИЗ для заннять. Цукор виносився до Кузьмуків на переробку в пудру, бо в Кузьмуків є кофемолка німецька, але цукру не так багато як в нас. Їм майбуть довелося цукор продати і купити кофемолку. Пральна машинка віддавалась під виробництво цукрової вати, бо Андрія сваритимуть, а мене не так сильно. Суп носився Банану, бо в нього мама довго у відрядженнях і повен холодильник дорогих яств, але немає свіженького супчику, чи рагу. Та ж квартира, але в буремні роки була місцем зльоту музикантів, художників, філософів, співчуваючим і симпатичним та обнадійливим, бо Талімончуки - гостинні люди. Батьків бар спустошувався йорківськими, ювілейнівськими та центровими панками, бо батько вичитає але в жбан не стукне, бо батько думає наперед.

Терплячість в ім'я самосвідомості

Апогей - ми з Андрієм випили весь самогон майже з 3 літрової банки. Це був наш перший досвід самогонопиття. Тоді і зявилася назва гурту "Срань господня". Тоді ми пізнали алкогольне безпамятство, бо як обпісялося ліжко і вибито вікно на кухні ми не можемо досі пригадати - боїмося дозу повторити. Ми вирішили не травмувати моїх батьків і розмішати рештки самогону з водою. Рештки нам були нікченмі, тому цей купаж правильніше назвати вода з самогоном, а не навпаки. До батьків прийшли місяць по тому гості, і дядько Петро осквернив себе тою водою з запахом самогонки. Це була катастрофа. Я уявляю собі от зараз мужика дорослого, який з родичами і друзями хотів випити рюмку, а там вода. Але дядько Петро мене задовго до того не жалував, то я і не переживав. І хоч убий не пригадую, що б за таку зухвалу витівку мене покарали. Тому я цей випадок класифікую як прояв терплячості за для того, що б я навчився сам усвідомлювати свої помилки.

P.S. До речі, а чого дядько Петро мене за це не під *****в ні разу? Він або не знав, що то ми з Кузьмуком, або догадався і його переконали в зворотньому. Бо не міг дядько пропустити мені таку вихідку. Він за столом другий раз пів години з частотою 5 хв в мою сторону яд підливав, пригадуючи мої витівки. А я такий сиджу з жінкою з дитиною, а він все пригадує і пригадує. От би встигнути за життя приємно дядька Петра вразити. Можна в шахмати навчитись грати і взути його 3 ращи під ряд. Мене не тільки простили, а і не здали інстанції яка б не простила і в сотий раз вичеркнула зі списку родичів. Це було круто. За це треба піднімати тост на родинних застольях - за терплячість моїх батьків і мою самосвідомість, як наслідок. До дна!

Треба дати

Так я інтерпритував цілковиту і безапеляційні щедрість та радушність притаманні всій нашій родині. "Треба дати" - це фраза, яку я можу прокрутити в голові голосом дєда Григорія Ніконовича, бабушки Марії Григорівни, бабушки Ганни Федорівни, тіток Наташі і Ліни, дядка Петра. Я відволічусь на дядька Петра, бо не знаю коли буде пост "Найдорожчі" про дядька Петра. Буде - то я більше розкажу, а зараз лише суть по справі. Тут не все так просто, бо дядько Петро колись, коли мене ще не було на світі, підписався суворим бути. Якби не він в нас в родині не було б суворих людей. Ми вдячні Петру Сергійовичу Нижнику за тонус, поважаємо його суворість і цінуємо вклад в спільну справу. "Треба дати" гаворила не одноразово моя мама Олена Володимирівна і папа Олександр Григорович. "Треба дати" я чув з дитинства і то було не лише у випадку, коли давали хтось з вище перечислених комусь з вище перечислених. "Треба дати" і сусіду, і родичу з Києва, доньці університетського друга і ще кому там я не згадаю.

Краще - дітям

"Треба дати" було всередині і так це принцип здійснювався і назовні. Мама пам'ятає досі кожного вихованця за весь період роботи в дитячому садочку. Це не через те що в неї память феноменальна, або що вона курси развєдчика під час війни проходила. Мама може забути, що завгодно, тільки не іменя тих істот, яким віддала кусок себе. Віддавала, бо то така робота, діти по іншому не розуміють.

Я сонний сидів до пізньої години в садочку, бо мама мусіла глядіти дітей, за якими батьки приходили о 9ій вечора. А бувало таке що і не приходили. А були такі що і не через зміну на "АЗОТі", а через зайві 100 грам за вечерею. Я памятаю як мама лежала і конала від отруєння, бо надихалась фарбою - не можна ж було підвести завідуючу садочка і лишити вікна, каруселі і паркани того закладу нефарбованими. Я памятаю розмито по-суті, але точно, що сльози образи і відчаю, через те, що замість подяки завідуюча відчитала її, звинувативши у недбальстві. Мама носила мене "на барані" з 26го садочка і аж на Вербову, бо я казав - "тільки на барані піду". В 90их ночами шились якісь плаття, аби продати на базарі, чи відвезти в Польщу і мати гривню чи купона.

Жертовність батька - це взагалі феномен. Ми чоловіки по природі жертовні. Як правило, заради сім'ї. Зовнішній світ - це ресурс для сімї. Рідше йдуть на ризик і відчайдушні заходи зараз прапору, чи спільноти. Батько ж лишався після уроків підтягувати двойошників, задовго до того, як за це придумали платити і називати репетиторством. Конспекти уроків писались непонятним, але чітким в одночас почерком до пізньої ночі на дипломаті і під пару трійку книжок. Я маю на увазі, що в середній школі про Другу Світову можна було б написати один раз і потім відтворювати кальку. Але ні - йому треба підчитати щось нове, аби зацікавити предметом. Недавно батько сказанув - "та ну його - цей раз таки відгуляю, аж половину відпустки"... Відпустки ж як правило - для проведення вступної кампанії в коледж, для організації прийому гостей, для поїздок на конференції і виставки, для ... проведення концертів і дискотек для студентів.

Я добре памятаю, як мама уві сні розказувала казку або читала книжку наніч. Я ще сміявся і будив - "Заснула, заснула...)". Засинала, бо день з дітьми, між вічнонедовольними батьками і стервозною завідуючою, потім же "на барані", кухня, прання, прибирання і... казочка як по розкладу.

90-ті

Усі 90і, аж доки Андрюша не виріс кісточка чи кусочок мяса в супі були мої. Я навіть не питав дозволу. А коли не було кістки я камлав "Хто зжер моє мясо?!" 90ті то взагалі окрема історія, бо саме тоді були самі стрьомні, як на мене, випадки. Зарплати були мізерні, знецінювались з дня в день і не видавались (раз на них не можна нічого купити). Я ж завжди мав бутрброд на обід і 50 копійок на булочку і проїзд до школи. Мені було в що одягтись, в мене було все для навчання. Я навчаючись в школі для рівненської еліти (читай - дітей партійного дворянства), не виглядав бідним серед інших. Ну в Женьки Гольдріна бутерброди з ковбасою просив, бо для надії що дома щось таке заведеться не було підстав.

Коли в сім'ї мусіли варити самогон, бо газ безкоштовний, а в селі то була валюта що б вижити - я мав фіксовані купони на покупку збірних моделей літачків. Мені віддавали ті гроші, яких нема, бо я ж тим тарахтів і жив тією колекцією. Вже раз згадав за колекцію літачків, то маю сказати, що був і не приємний випадок. Я набикував на маму, а вона трохи потрощила мені тих літачків. Якби ж я тоді розумів якою ціною для моїх батьків тоді та колекція збиралась і як не просто було варити вечерю для сім'ї в той день. В день коли 90-ті ще не закінчились, а я обізвав маму психічно-хворою через не памятаю вже що. Батьки дуже хотіли, що б я мав то щастя дитяче. І дуже мама плакала, коли зрозуміла, що розбиті іграшкові літаки я не умів ще простити. Ми поговорили про той випадок потім, коли я вчився в універі. Мама пробачила мене, а я - маму. Але тільки зараз я розумію, яким непосильним випробовуванням були 90ті для моїх батьків.

"Я віддам життя, дитино, аби тобі було добре" може не дослівно, але так казав батько мені, коли я був юнаком і "бунтарем". Ці слова я згадував, коли 18го січня 2014 року думав про свого сина, стоячи під барикадою і бачучи, що нам тут - хана.

"Тарасе, ніяка революція, ніяке, хай саме світле майбутнє держави, не варте того, що б Гаврило лишився без батька, а ми з матір'ю пережили свою дитину" це мені сказав батько того ж дня, після того, як я збрехав, що не пішов на Майдан.

Я ніколи не був настільки жертовним як мої батько і мама. Це героїзм за який мало кому відзнаку дали. Сподіваюсь, що не доведеться ні мені ні моєму сину іти на такі жертви заради своїх спиногризів. Сьогодні ми вчимося взяємодіяти в системі win-win-win*, коли перемогою вважається виграш всіх учасників. Сьогодні, коли ми не памятаємо, яке воно на дотик, відчуття голоду, нам віриться, що win-win-win можливий.

* Мамо, Папо, що би ви не лазили в словник, то win - це перемога, а перемога - це те слово, яке росіяни не знають як перекладаються, бо не випустили сьогодні ще такої машини

Дружба

Колись дурзів у моїх батьків було багато. Друзі ходили в гості, сміялись, дарували мені вертольоти, самальоти, машинки, шахмати... і ригали в коридорі. Ригали не щодня і не багато, як мої друзі і я в студентські часи. Ригали, коли поклики заставали зненацька, а в туалеті сидів собі я і давив какашку розглядаючи свою нову іграшку. Таке лиш раз було, якщо чесно - я утрірувати люблю пікантні теми.

Потім друзів стало менше. І знову, мені видається 90-ті дались в знаки - не зручно було офіцерам ракетних військ з пустими руками в гості приходити до бойових товаришів. Не з руки офіцерам частувати бойових товаришів гречаною кашею. От за це мені прикро, бо ніякої меркантильності в стосунках моїх родителів з їх кєнтами не було. Я чув в інших сім'ях "треба запросити таких-то бо їх син он вже майора отримав в комітеті такому-то". До речі, зараз мені абсолютно не чужі кружки по бізнес-інтересах, але то я, а то - мої тато і мама та переломний момент історії.

По маминій лінії я мало пам'ятаю друзів сім'ї з періоду до маминого хрещення. Лише Леонову памятаю і її доньку з якою грались в садочку. Леонова (хоч убий не згадаю як звали) була маминою колегою, теж виховувала переломні покоління. Вони перестали дружити згодом не знаю чому. А може перестали спілкуватись, а в душі собі продовжували дружити. Без розмов.

Я і забув за тих Леонових. Коли в 20-тирічному віці мені віддала честь симпатична дівчина в маршрутці. Я не одразу допетрав, що то вона з мого берету стібеться, але змикитував запросити на каву. То був героїчний поступок, бо я вже вище писав, що до 20ти років я їх боявся, як чорт ладана. Вони то відчували і якщо не боялись, то сторонились мене у відповідь. Мені видається що мама рада була, що я зустрічаюсь з донькою її подруги. Вони навіть щось зізвонились раз. Точно не памятаю. Мама була рада і коли Лєнка Лєонова покинула мене. Бо мама мене любила, що тут скажеш. Тепер і я радий і Ленка Леонова рада і мама рада, що Ленка мене покинула тоді. Отак поразка на любовному фронті стає прикладом win-win-win - всі щасливі :)

Памятаю мамину подругу Валентину (майбуть помилився з іменем) виховательку мою в садочку. Мене віддавали в ту групу де вихователь не моя мама, - я дуже схильний був до корупційних схем і кумовства. Вони дружать і досі і Валентина перейшла з категорії друзів до-хрещення в категорію після хрещення, похрестившись сама. Тобто вони тепер з мамою сестри і це досить мило, як на мене. Добре мати друзів, яких можна назвати сетрою чи братом. Все ж я схиляюсь до думки, що моя мама, як і більшість жінок, друзів багато не тримає в обоймі. Матерям нема коли дружити через сімейні клопоти. А якщо жінка не з тих, що любе пліткувати на лавці, то їй не виходить ніяк спікуватись з собі подібними. Моя мама не з таких, вона - порядна людина.

Хрещена Ніла

З дитинства в мами була (і є досі) подруга Хрещена Ніла. Кажу - Хрещена, бо вона мені приходиться Хрещеною Матір'ю. Не дивлячись на таку її назву, Хрещена Ніла не відносилься до друзів періоду після маминого хрещення. Бо мама прийняла хрещення пізніше і обрала для тої процедури церкву Свідків Єгови. Свідки Єгови видалися їй більш переконливими. А Ніла, росла з мамою на одній гулиці, - як то кажуть і досі на гулицях села Коськів. От Хрещена Ніла, її сім'я і наша сім'я - то справжні друзі. Це твердження підкріплено не лише приємними візитами, листуванням та обміном новинами. Підкріплено то конкретними актами взаємної безкорисної допомоги. Хрещена возила мене на оздоровлення на Шацькі Озера. Прийомну доньку Хрещеної Тому Батько наш вступив до медичного училища в Рівному. Батя офігівав всі ті роки поки Тамара здобувала спеціальність медсестри. Мені то були просто смішні історії для журналу про студентське життя. А батько дуже переживав що про нього думатимуть колеги. Вчилась Томка не надто наполегливо, з поведінкою були проблеми і Олександру Григоровичу доводилося червоніти за свою протеже. Я не думаю, що в циклі "Найдорожчі" я писатиму про Тамару Каліс, тому скажу пару слів за неї зараз. Томка мені дуже близька по духу. Її завжди критикували мої батьки і Хрещена, на неї надхненно сварився Хрещений Олег і Томку не надто розуміла її сестра Катерина. Але Томка дуже добра, щира і мила панкесса. В неї є тату. Тату робить її схожою на канадську бунтарку дальнобіницю. В неї прогріваюча посмішка і веселий норов. Я думаю, що її бунти (а Томка бунтує регулярно) пов'язані з тим, що люди навколо мало веселяться і радіють, а вона наче за всіх то мусить робити. Тому коники Тамари Олегівни медсестри за фахом і хохотушки за родом діяльності - це скромна плата за те, що вона робить світ трохи веселішим місцем ніж би він був без неї.

Від маминої дружби з Хрещеною Нілою я навчився чуттєвості і ніжності. Дружба має бути і ділом підкріплена і теплом людської емпатії.

Похрещена Мама

А от друзів після хрещення в мами куди більше. Я розкажу про Катю, - в дівочості забув як звалась Цицюра. Катя старша від мене не сильно, але і на дискотеки ми якби ходили то не на одні. Я був ще зовсім юнаком, чи ба навіть школярем, коли сестра Оксана, сановита і красива проповідниця царства Єгови та її стажерка Катя не менш красива брюнетка з такими очиськами, губами і волоссям, як у рокових женщін з іспанського фолкльору, прийшли до мами позбавляти її стрьомних видіннь і біблійної невинности. А мене позбавили спокою і майже позбавили шансів не стати Свідком Єгови. Видіння мамині були навіяні тоді популярною до-езотеричною публіцистикою про духів, енергії і біополя. В ніші були популрні бренди Кашпіровський і Чумак.

Трилітрова банка біля телевізора, дослідження біополя і екстрасенсорики, розмови з духами померлих... Все це спробою пережити 90-ті без виходу на базар, а пиючи заряджену воду та беручи участь в телевізійних колективних актах очищення від скверни.

Катя була дуже щира, а Оксана, як я вже казав, заворожливо статна. Оксана в подруги не попала, бо її, зненадська для нас, взяли і позбавили сану і права називати себе вісницею Царства Єгови. Підставою стало виявлення того, що вона когось любила, а той кого вона любила не бажав розірвати завізований уповноваженим органом шлюб з іншою жінкою чиє ім'я ми не знаємо. Тож на шикарні бедра та видатну попу Оксани я перестав п'ялитись досить скоро - вона не бажала приходити до нас з іншого окрім проповідування приводу. Я трохи сумував. А от Катя виявилась куди стійкішою морально і не влипла ні в який любовний трикутник. ЇЇ служба продовжується і по сьогоднішній день. До слова кажучи, Катю любили всі хлопці її покоління, її брата Ромку боялися всі хлопці від Ваньки Силіна до самого покійного Мавпи. Ромка був теж Цицюра по паспорту, але його всі звали Шишара, бо так страшніше.

Мама з Катею вивчали біблію. Я там теж був, Вартову Башту читав. Штудіювання самої популярної Книги в історії людства приносили мені задоволення. Я втягувався і розділяв загальні погляди "Єгов". Але то я вже в циклі "Люди що повпливали на мене" розпишу детальніше, а там є що писати, бо в закоханим був в Катю і я. Думаю це знала Катя, це знала моя мама і знали ті Біблії в перекладі "нового світу", які ми намагались зрозуміти на пам'ять. А що б тизер того циклу був ще цікавішим, то я поділюся здогадом, що і я Каті теж подобався. Але майбуть як брат. Хоча коли Катя сказала, що не хотіла б аби ми на одинці вивчали Біблію через атмосферу яка виникала під час вивчення я отимав чи не найбільший у своєму житті і до зараз комплімент. Розуміти, що, в принципі... з якимись звісно поправками... теоретично, тебе не цурається така красуня, як наша Катя... - це для не високої думки про себе юнака було щастям. І якби не Станіслав Гроф, Фрідріх Ніцше, Алмазна Сутра, непостійність часу і мистецтво пука Сальвадора Далі в моїй голові, то, вірогідно, я б продовжував вивчати Слово Боже. А заради можливості зустрітись з Катею в якості легітимного брата-ухажора я б прийняв клятву Свідка Єгови, Ботхісаттви, Дервіша. І зробив би я то при всіх, кому б на то хотілось дивитись. Бо щаслиому юнакові, зірвавшому джек-пот, немає чого боятись. І, дивлячись на тих брата і сестру, хіба прийшло б кому в голову говорити про інцест? Ні.

То ж дружба Каті і мами була особливою дружбою - з натяжкою через різницю у віці, з взаємним захопленням і визнанням кращих рис одна-одної. Поза очі Катя признавалась мені, що наші з мамою конфлікти виглядають для неї дико. Часто вона підтримувала мене і підказувала, як не дивлячись на те, що я правий залагодити з мамою конфлікт. Думаю, для мами Катя була тією донькою якої мама хотіла, виношуючи мене. Катя була і тією донькою, з якою вже можна поговорити як жінка з жінкою, як подруги. Оглядаючись на ті події, я розумію звідки і в мене дружби з пристойним віковим розривом. Така дружба - це можливість обмінятись досвідами і поглядами, по-суті доволі відмінних поколіннь. Мама з Катею ставала молодшою, Катя ж з сестрою Оленою - мудрішою. В цій дружбі я навчився дружити з людьми інакшими ніж ти, дружити навчаючи одне одного. Такі друзі в мене були і є. Тому мамі дякую за приклад.

«То́чка» 9К79

Татові друзі всі прикольні. Я любив Ковригіна. Він пізніше одружився ніж тато, і всі були раді за нього. Раділи разом і за появу Коврижат. Дядя Саша (в народі Коврижка) дуже гарно говорив і тримав себе інтелігентно. Відчувалось як вони уміли створювати егрегор інтелігентності навколо себе. Хотів би я сказати, що від цієї дружби моїх батьків я навчився запускати тактичні ракети по базах НАТО. Але - ні. Я навчився усвідомлювати, що дружба чоловіча має бути предметом гордості за друга і за себе, що ви такі є одне в одного. Що всіма вчинками, словами і помислами не протягом вечора в барі, а всю дорогу - друзі мислять себе як частину такого товариства, заради якого є сенс тримати удар, від якого за інших обставин ухилився б. Товарицтво, яке знає себе як Богів Війни, а значить є товарицтвом Богів Миру.

Зараз так легко втрачають чоловіки віру в себе в свої безкінечні можливості творця/завойовника/захисника/гаранта. Віру в людей не те що втрачають, а мало хто її має. Дружба мого баті і Коврижки - це доказ того, що рецепт винайдено, апробовано на радянських солдатах. Рецепт працює безвідмовно, як "калаш" і ніфіга-не-відвертишся-якщо-зачіпиш-наших, як «То́чка» 9К79.

Пересєченські

"Но разве со стороны Бога не было ошибкой поселить евреев в России, чтобы они мучились, как в аду? И чем было бы плохо, если бы евреи жили в Швейцарии, где их окружали бы первоклассные озера, гористый воздух и сплошные французы?" (Ісаак Бабель, "Одеські оповідання")

Якщо ви мене спитаєте, то в мене таки надеться пара слів за Пєрєсєчєнскіх. Найдеться для Пєрєсєченскій і абзац. І найдеться не один абзаз. І де ту пару слів сказати я теж найду, якщо ви мене буде слухати, як слухав Йов свого Бога, коли Той мав шо сказати Йову.

За Пєрєсєчєнскіх можна сказати, шо то єврейська сім'я з СПб, але так мало і скупо говорити за тих Пєрєсєчєнскіх, хай мені Хануки не діждати, то краще піти на кладовище і помовчати до могили. Пєрєсєчєнскі Саша і Женя переїхали до Рівного в квартиру Іосіфа Аароновічя і Анни Ісааковни теж Пєрєсєчєнскіх (Далі імена не транслітеруватиму імена поважних людей - думаю, ясно як вони вимовлялись нами - тільки російською). Йосип і Ханна поїхали доживати віку поміж людей, чиї батьки ще якихось 60 років назад палили їхнього брата не за, вибачте, *** собачий, а заради забави свого фюррера.

Можливо, потомки нібелунгів відчували провину і усіляко догоджали синам і донькам Авраамовим. Можливо за відчуттям реваншу знялися старі Пєрєсєчєнскі до Німеччини?

Що зробила страшного, чим розгнівила Всевишнього та людина, яка стояла перед людьми на площадці, як я зараз стою перед вами і не моргнувши лукавим оком сказала всім хто її слухав, що раз Йосип і Ханна старі такі, що аж за 70, то нема чого їм вже собі кращого життя шукати - помирай де є могилу вирити? Як треба далеко запихнути пам'ять про свою матір, що б Бог не змилувався і не спалив ту людину ще до того як шолохнуться її уста, точно так як він спалив Содом і Гомору? Але така людина піднялась з шостого поверху на сьомий і не пішла далі. Піднялась на сьомий поверх і не промовчала, а сказала те що вона сказала. Сказала і пішла собі назад. Ніхто не плакав, коли не стало людини, яка зне хотіла добра ні собі ні людям. Бо чоловік прагне кращого для себе і своїх близьких всю свою дорогу і до самої могили, хай там шо на ній зобразять - хреста, півмісяця, чи таки давидову зірку.

Скоріше за все, старий Йосип та Ханна поїхали туди, не для себе, а що б підготувати підгрунтя для іміграції їх дітей до Німеччини. Бо як би ми не були тим розстроєні а, пройшов рік чи два і тьотя Женя сказала нам спочатку за то шо таки є можливість, а потім і за то шо є рішення перебиратись в Німеччину. І як би зараз не робили німчури вигляд, що їм соромно і шкода а цитат з Бабеля багато не буває:

"Эта женщина, наша мама, родила нас для того, чтобы мы жили, а не мучилась. Она хотела, чтобы мы жили хорошо, и она была права, как может быть права мать.

Тим, паче цитат які розкривають найвірогідніший мотив, чому старий Йосип син Аарон і його не молода дружина Ханна донька Ісаака поїхали на старості років до Німеччини, замість того, що б просто взяти і спокійно собі померти.

Дружба з Пєрєсєченськими це те чого не було до їх появи в квартирі поруч і це те, чого не буде після у всьому нашому домі. Я почну з Саші, хоча сам Саша сказав би, що починати треба з Жені, бо так в них заведено - починати з вияву любові до Матері, що дала життя і закінчувати виявом поваги до Матері, що любить безумовно. Але я не лізу в їх монастир, то хай Саша не лізе в мій.

Саша - інженер петербуржський інтелігент, інженер що втратив, як і вище згаданий Коврига можливість служити розбудові чи перебудові комунізму. Інженер, якого послала дружина картоплю садити, а він закопав кожну картоплину на глибину 70 см. І анекдот про єврея з лопатою тоді йому був не смішний. Смішно було коли так картопля проросла і її довелося викопувати з глибини 70 см., бо картопля ніяк не пробувала виправити прорахунок інженера Саші Пєрєсєчєнского. Саша, жартував постійно, сміялись всі необхідно і до самих сліз. Саша міг без стуку зайти до хати і відмочити якусь дотепність яка йому прийшла в голову. Папа з мамою раділи і сміялись. Саші схоже подобалося піднімати настрій, хоча на дворі все ті ж 90ті, якщо я не загубився в епохах.

Євгєнія Пєрєсєчєнская показала всьому мікрорайону Ювілейний, що таке першокласний лікар. Лікар який все встигає і не ниє що не встигне на виклик прийти. Лікар, від вигляду якого люди здоровшали. Здоровшали, бо бачили гарну і блискуче виховану єврейську жінку в погляді якої, окрім положеної скорботи всього народу була фраза "Встань и иди! Иди, или я сейчас врача позову".

Нам стало зручно і ненапряжно хворіти і прогулювати уроки. Окрім легально виданих тьоть Женею мамі бланків-довідок з мокрою печаткою лікаря терапевта Полікрініки №3 і підписом "Евгения Пересечинская", існували не легально і по-шибенецьки видані Пашею Пєрєсєчєнскім безпосереньо мені в руки, два бланки-довідки з мокрою печаткою лікаря терапевта Полікрініки №3 і підписом "Евгения Пересечинская". Перші бланки дозволяли повернутись з Коськова пізніше і пропустити школу без наслідків. Другі бланки дозволяли накупити ромових бабок в магазині "берзка" (там на вивісці буква "і" відвалилась), сітра і лимонаду і разом з другом Андрієм Кузьмуком і Женьою Гольдріним ломанутись на самий високий дах Рівного на так-званий пір. Решта бланків зразка від Паши лишали безнаказаним перебування учнів 5го чи 6го В класу Гуманітарної Гімназії міста Рівне на "точці" в закинутому автобусі, що стояв на охоронній території якогось підприємства біля нас. Третій бланк зразка Павла уможливив написання матеріалів і підготовку до тиражу першого номеру першої в Рівному порно-газети (не памятаю як ми її назвали - там не в назві суть була) під час уроків зарубіжної літератури прямо в редакції газети. Редакція звісно знаходилась не в кабінеті зарубіжної літератури і Катерина (по-моєму так) Григорівна не брала участі в редагуванні чи корекції номеру. Редакція знаходилась в закинутій водонапорній вежі в БОС-ах на самісінькому верху, там де був колись резервуар з водою. І звалась редакція - Москва.

Пєрєсєчєнскі влаштовували вечірки і посиденьки без привязки до звичних моїм батькам приводів - дні народження, офісійні свята... Ці люди робили "гості" і "ура будем играцца в манаполию пока родители за столом", коли то потрібно було людям, які трудились і не мали за то винагороди. Пєрєсєчєнскі принесли в нашу квартиру легку, по-радянськи стриману, але по-студентськи розгульну кутєрьму.

Папа, мама, коли ще і за яких обставин ви випивали вино, співали пісні, жартували багато про секс, цілувались усі з усіма та ще й фіксували ті радісні моменти на милицю кенон? Я бачив як мої батьки щиро раділи такій компанії. Їм було весело і вони перебували в стані щастя мати друзів. Знову ж - це було в часи, коли радіти було апріоні ні з чого. Бути щасливим було так складно... Хоча не складніше, ніж організувати поїсти двом дітям.

Таку дружбу я маю тепер з сім'ями Кузьмуків, Політьків, Радченків, Войтовичів, Шевчуків, Грицаїв з Ключником, Кадькаленком, Матосовим, Мазурець, Поворозники великі і малі, Веремії, Козубовські-Куницькі, Богатюки... І в той чи інший час, в різні періоди життя ці люди були і є поруч. Як грошей не позичать, то пораду дадуть, а як не пораду - то підбадьорять. Я посміхаюсь всередині  всім нашим  і вашим Пєрєсєчєнькім в буквальному і переносному сенсі. 

Я знаю, що таку якість як уміння заводити друзів я взяв у моїх батьків.

Дядя Саша

Я пам'ятаю, як вперше за пів року роботи в "Наш Світ" в гостях у Іванових я назвав свого шефа -  Дядя Саша. Тоді, назвавши його так я зрозумів, що я з цього моменту став членом сім'ї. На той момент я не розумів що коїться - вже місяць, як в мене не горіли вуха від пістонів Іванова. Я більше не почувався найманим працівником, бо я міг відповісти за себе і за знав свою цінність для справи. Тоді робота переросла в бізнес. На зміну наказам і строгим виговорам, відмовокам і причинам прийшли: відповідальність за свої рішення, чіткий план і досягнуті результати. З тих пір ніяка похвала мені не замінить смак перемоги.

Досі, в складні періоди роботи я згадую свого, першого начальника, що б не забути про те, що ми в цей світ прийшли робити подвиги.

Таким був справжній друг мого батька мій перший бізнес-наставник Олександр Іванов. Добре, що Талімоня старший мав такого друга, а молодший - вожака. Досі сумую за тобо, Дядя Саша.

Скіли 

(skill з англійської  - уміння. Ми тепер не перекладаємо деяких слів - так швидше прийдемо до оруелівського "новоязу")

Таке ключове питання, як - Хто я? - розглядаю як набір того, що корисного я можу зробити для людей мого оточення.

Батьківство

Коли я собі прокручую тиждень минулий і згадую що дійсно класного в ньому було, я перше питання собі ставлю - що ми робили разом з Гаврюшею? Коли планую наступний - перша стаття витрат часового ресурсу - син.

Ми ведемо відео-блог і вивчаємо купу складних методичних штук, ми малюємо, робимо аплікації, відвідуємо культурно-розважальні заходи, прикрашаємо індустріальний пейзаж з допомогою графіті,... Просто перервусь і скажу - мною займались. Я мав купу уваги маминої. Рибалки, походи в місто з батьком. Роботи в селі, пасіка. Заняття по всіх шкільних предметах, деякі з яких мої батьки вчили заново. Це все купа часу виділеного моїми батьками на мене.

Мій скіл бути татком  - на 90% від моїх батьків перейнятий, при наймні по-суті. По наповненню - звісно, час вносить свої корекції, відкриває нові можливості, деактуалізує старі.

Кулінарія

Як же в моєї мами вуха червоніють, коли мене хвалять за кулінарні уміння... Мама хотіла дівчинку, а народився я - мужик з яйцями. Ледь не вмер, правда, на самому старті - але не вмер, значить яйця - справжні. Тим не менше, коли мене питають де я так навчився готувати - я кажу, мама хотіла доньку, але казала що то пригодиться. Навіть, коли я готую японський суп з продуктів, про існування яких мо мама можливо досі не має уявлення, я знаю що то мене мама навчила.

Лідерство

Лідеру добре, бо він нічого не ає робити і тільки вказувати напрямок. Але лідеру складно, бо він має сумістити в собі купу якостей одночасно. Мені часто доводиться вчити. Бо поки людина в тебе вчиться - вона іде за тобою і ви є команда. Тому за педагогічні навики передані одраху хардкодом на ДНК я вдячний своїм батькам.

Мистецтва

Я люблю малювати. Мамі за Дударську творчу нотку - низький уклін. На мені як бачимо по роботах Гаврюши не засохло - передав вогонь.

Стресостійкість

Мій батько дуже спокійний. Його тяжко вивести з рівноваги, можна хіба втомити. Взяти на ізмор, як кажуть. В мене цього немає так от що б бул статично, але я над цим працюю. Стресостійкість - це риса мого батька, яку я нажаль не виробив і по повітрю вона не передалась.

Управління проектами

Мій батько хороший організатор. Організовую і я впевнено те за що берусь.  Як казала Мішина мама Зоя Михайлівна Войтович - "Дайте мені людей і я буду працювати". Це в мене від батька - він уміє налаштувати процеси і забеспечити стабільну роботу.

Відповідальність.

В обох моїх батьків ця риса і крепко розвинута, бо вчителі. По собі знаю, що якість цю культивували діди наші і баби не залежно від місця роботи і спеціалізації. Ця риса допомагає і собі самому не провтикати і люди то цінять, коли людина робить те що пообіцяла, а не те що в неї вийшло. Я обпалювався на гіпервідповідальності - легко можна перегоріти. Мають бути - компенсаторний здоровий пофігізм та уміння складати план-прогнози, що б потім не побиватись за провали в дедлайнах. Я вранці чув як мама з батьком обговорювали плани що і коли будуть робити - це добре. В моїй версії є модиівкація - танцювати не від ресурсу, а від цілі і можливостей. Сподіваюсь батьки ще потішаться моїм успіхам, коли я повністю впроваджу такий підхід (я сам недавно побачив його в дії і лише вчусь впровадувати).

Комунікабельність

Мої батьки легко находять спільну мову з людьми, бо вміють слухати. Тато завжди виступав з промовами, а мама грала ключові ролі в постановках дял дітей

Працьовитість. 

Картина маслом: Батько приходить в п'ятницю з роботи трошки пораніше. Видно відпросився. Кладе дипломата, бере спаковану ще з ранку сумку з сільським барахлом і біжить встингути на електричку на Шепетівку. Я кажу - "...невже так хочеться тієї картоплі та меду, що б не дати собі відпочити? Там же то Корсун Зевса включить, то якийсь отприск бурштинокопача підріше іншого отприска гонщика бу авто, лекції, контрольні, плани, ... Яке Здалось тобі село, Карл?"

"Найкращий відпочинок - зміна виду діяльності" То я вам скажу - я хочу бути таким, як той хто це сказав.

Креативність

"Ну шо ж ця дошечка доки ще буде висіти тут така вся сіра?..." - сказала мама і за пів години на дошечші в кольорі підсихає зображення персонажу білоруської народної казки "Ганаристая варона"

Свята

Ну я казав за друзів - вони є і є по святах. Але не по всіх. Бо в нашій країні стільки свят, що так друзі остогидніть, як їх так часто бачити. Тому оці свята яких дофіга, але то вихідний і можна приїхати в село, батьки проводять з родиною. Є в нас в селі Бабушка Ганя і Тьотя Наташа - це рідні. І є родиці дальші - Марко і Аня Талімончуки. І якщо розібратись по Коськову, то там всі родичі і треба дякувати Богу, що село не виродилось, як династія Рюріковичів. А може треба дкувати парубкам з Ленковець і Грицева за кровосмішаніє яке-не яке)))

Сім'я

Я прожив з батьками 17 років і лише один раз бачив, як батьки сваряться. Думаю це показник. То буда дрібна сварка - в тата був карпаратів, але тато прийшов додому в снігу, як і його пальто. Тобто проборовся за сімейні цінності, я так бачу. А мама зробила йому трохи вітру, що б сніг той здути, бо сніг має бути на вулиці а тато - вдома. Так воно і є досі.

Сім'я, як і будь-який інший вид соціальної взаємодії - це набір домовленностей, конфліктів що до виконання і невиконання цих домовленностей і механізмів їх урегулювання. Я думаю немає ніяких правильних чи хибних домовленностей, чи механізмів їх регулювання. Є показник сталості системи - це і визначає цінність, яку генерують люди створюючи сім'ю. Мої батьки продемонствуали нам з Андрієм максимально високий рівень сталості. А сталість дає відчуття захичеггості і лікує дипресію (якщо її причиною не є сталість) :)

Я б виділив такі несучі конструкти сім'ї в якій мав радість рости:

• Батькова бездоганна витримка і орієнтованість на мирний шлях розв'язку конфліктів
• Батькова непохитність в плані прийнятих рішеннь, які б вони не виявились потім. Лідер не має права вагатись. Іноді може видаватись, що Батя уникає рішення, але насправді він дообстежує обстановку, що б видати агора релевантне по ситуації рішення. Майбуть, дається в знаки6 то що він історик і розуміє6 що за деревом дерево і то, що він ракетчик - знає що вистріл є один
• Мама вміє стільки давати турботи, що це як по вінця налити в упаковку з кукурузними пластівцями клею момент - фіг розірвеш. Так нас мама любить
• Мама делегує батькові лідерство і цим унеможливлює якісь мутнорилі розвали типу. Навіть коли мама переконана в своїй правоті а батько вважає інакше - останнє слово в чоловіка. Це робе
• Мама прониклива і чуттєва. Завдяки їй в зеленій кімнаті я завжди почувався як в бога за пазухою
• Мама забеспечує дома комфорт і порядок і смачно готує. Це робиться не від пориву до пориву а системно і без збоїв. Завдяки її старанням наша сім'я завжди смачно пахла, була приємна на дотик і радувала око
• Для батька і мами ми всі разом є головним сенсом життя. Я перевен, що цей постулат не піддавався сумніву
• Ну і ми з братом класні. Коли батьки радіють з того, що в них такі талановиті, обдаровані сини в них є сили робити все вище перелічене

Парадигма моїх батьків відрізняється від парадигми нашого покоління. Відрізняється вона однією важливою річчю - наша парадигма не не сформована, її ще немає. Я ріс в умовах перелому цінностей і правил гри. Ми пробували відмовитись від системи цінностей та орієнтирів наших батьків, нам очевидно, то не є актуально для нас. І все ж побачили, що відмова не наблиє нас до відчуття щастя. Наше покоління спробувало альтернативи запрпоновані іншими культурами і суб-культурами і, виявилось, що панацеї як такої готової не існує. Тепер на нас лежить відповідальність за розробку та реалізацію якісно іншої концепції сім'ї, такої яка впишеться в парадигму сьогодення і забеспечить відчуття щастя всіх "учасників концессії". Тобто, так само, як колись первіснообщинний лад поступився рабовласницькому, рабовласницький феодальному і тд., ми маємо взяти в наших батьків те, що працюватиме зараз і винайти свої механіки забеспечення стабільності щасливої сім'ї.

Як би не проходили експерименти і пошук моделі, я знаю, що мої батьки мене підтримують і люблять. Це важлива і незмінна точка відліку.

Післямова

Мамо і тато, може я десь і прибрехав, то ви вже мене не судіть строго (особливо Батя -  за історичну недостовірність, малу кількість першоджерел та неповноту в посиланнях на попеердніх дослідників). Питайте, якщо що не ясно. Кажіть якщо деякі жарти вважаєте не вдалими.

З самого початку цей запис планувався як внітрішній документ, для самоаналізу і структурування думок. Останній час, не в останню чергу і через тевтонічні зсуви в моєму особистому житті, я постійно перебував в стані тривоги і засмученності. Це переживання має значно глибше коріння і, насправді, немає такої чаткої дати його початку - я довго копався в собі і бачу що ця тривожність, це незадоволення і відсутність певності, чи то твердості мого духу тянеться не ясно куди.

Я ясно бачу, що ви то відчуваєте і переживаєте за мене. І мені так, можливо здалося, а можливо і ні, що ми десь як не до кінця існуємо одне для одного. Ну так, наче є там пара точок дотику і все. Думаю, що по мірі того як я справлятимусь з причинами тої тривоги, ви відчуватимете полекшення і будете бачити, що коїться. Ваша підтримка в такому випадку надасть мені ще більше сил для подальшого руху.

Сьогодні я почуваюсь чоловіком, який здатен вирушити в експедицію, не зважаючи на не достатньо чітке бачення ландшафту і білі плями на дорожній карті. Запевняю, що моя рішучість не спровокована відчаєм - цей рвотний позив докучав мені, але мені вдалося стримати і таки вийти на більш, на мій погляд, правильну вихідну точку мандрівки. Я говорю про те, що віднині я дозволяю собі бути щасливою людиною, беру повністю на себе за це відповідальність. Що б вберегти читача від кривотолків, поясню, що під "мандрівкою" я не маю на увазі якісь буквальні переміщення мого тіла в часі і просторі. Я тут маю на увазі особистісну трансформацію - нові визначення цілей, кардинально інший підхід до прийняття рішеннь. Хід моїх мандрів я буду відображати в отакі декларативні формі по мірі просування.

Чому для першого пункту призначення я обрав задачу відкритись більше батькам, задекларувати свою повагу і любов до родителів? Показати себе вам не як ленту інформ агнції, де ви бачите підбірку подій, а живу, сильну і відкриту людину.

Рішення, зізнаюсь було інтуїтивне. Але в процесі викладу думок я переконався, що вірне і має логічне обгрунтування. Батьки - це найдорожчі люди, люди які дали життя і найсильніше повпливали на становлення моєї особистості. Як я на початку казав, це мав бути закритий документ для мене самого. Але по ходу написання я себе ловив на думці, що говорю з вами. Я уявляв як я кажу вам ці всі речі що ви прочитали, я відчував нутром, що ви чи не єдині люди, яким по справжньому не байдуже де я, що я і як. Тобто без жодних поправок на вітер, так як і я якщо здатен проявити максимальну емпатію до когось, то це буде мій син. Лише завершивши останній пункт про сім'ю, я ясно бачу, чого насправді я хотів. А хотів я поділитися з вами цими думками, що б ви краще могли розуміти мене, а я вас. І це було для мене відкриттям. Я хочу що б ви побачили, як ваш син відпускає все, що його стримувало на шляху до успіху в сім'ї, роботі, творчості і стає людиною повною сили. Я хочу, що б ви раділи моїм досягненням, захоплювались тим, що виходить в світ з-під моїх рук так, як я радію за свого сина. І я знаю, що ви мучитесь і переживаєте, томитесь від неспроможності, чимось зарадити, коли бачете що в мене, щось не так. А ви то відчуваєте і без телефонного дзвінка - це факт.

Тож як вже випливає з цього тексту, наступний крок буде зняття емоційного бар'єру між мною і сином. Там в мене є велика купка у вигляді почуття провини, яка вже дурно пахне і заважає жити. У Гаврика теж є тривоги що до його провин, тому то він вредний і хамить. Ми то розгребемо.

Чому я вирішив опублікувати цей пост у відкритому доступі?
Я цим надаю сили наміру. Тобто, тепер не відкараскаюсь. Також, я подумав, що нічого такого компроментуючого в тексті немає. Немає нічого, про що хтось може дізнатись і використати проти мене. Бо я кщо я визнав те що визнав і пішов туди куди пішов, то чого мені боятись і закриватись? Це приведе до чергового замикання і непевності у своїх силах. А хіба стільки хороших людей в мене вклались і вірили, що б я чогось зараз боявся знаву?

Сподіваюсь, я на ваш погляд це не надто дивакувата форма і ви, прочитавши мене, будете собі знати - між Талімончуком Тарасом і його батьками більше немає ніякої тривоги, зажимів і недоври. Лише повна довіра, взаємна підтримка і тверда віра в успіх всіх наших стартів.